Хроніки війни: від Запоріжжя до Вільнюсу. Як Литва стала країною, що подарувала надію
Автор: Анна Перекрест
Війна в Україні розділила наше життя на до та після, перетворивши останні 9 місяців в бездонну прірву, сповнену болю та нервового споглядання новин. Багато українців були змушені виїхати до сусідніх країн і, на жаль, я не стала виключенням. До середини літа відтягувала це складне рішення, але все ж наважилась і зараз адаптуюсь до нових реалій, але подумки картаю себе, що залишила свій дім.
Вже з перших рядків клубок в горлі починає підійматись все вище і на очі мимоволі підступають сльози, але, як говорять психологи, біль має виходити назовні. Тож нехай він вийде в такій формі…
За день до…
"Все було на своїх місцях і йшло так, як мало бути".
23 лютого, середа, звичний день на роботі. Ранкові теревені з дівчатами, шум проїжджої частини з ледь відкритого вікна, ехо підборів на поверсі та терпкий аромат згорілого попкорну від електронки – вони завжди починають ранок з «перекуру». Обговорення планів на день та жартів про домашніх тварин, хизуюсь новими чоботами, дівчата кажуть, що гарні. А ось колега скаржиться, що пес вранці погриз капець і їй довелось збиратись на роботу лише в шкарпетках, а це, знаєте, не дуже хороша ідея – мерзнуть ноги. Інша сьогодні привела сина на роботу, бо ні з ким залишити вдома, але то вже звична справа, малий став повноцінною частиною нашого колективу та залюбки допомагав охоронцю відкривати двері, а ще запитувати: «До кого ви?».
Підйом в ліфті на третій поверх, звук домофона та гучний «клац» внутрішнього замка великих металевих дверей. Привітний вусатий охоронець видає ключі від кабінетів та бажає хорошого дня. Один оберт ключа в замку, другий, третій – клац, клац, клац, звук промовисто розливається ехо по коридору, а відкриті двері демонструють вже звичну картину. Два робочі столи, книжкова шафа, шафа для одягу, квіти, картини, але головні атрибути кабінету, що приковували погляди колег та випадкових гостей – кілька опудал диких тварин, які мій колега зробив власноруч… зізнаюсь чесно, ненавиділа ті опудала всією душею. Дика качка, білка, пташка та ще тваринка, схожа на ласку, спочатку ніяк не налаштовували на продуктивну роботу. Тоді ніщо не допомагало абстрагуватись від розуміння, що колись вони були живі, а тепер увіковічені в цих «скульптурах». З часом я зрозуміла, що навіть тих опудал мені зараз не вистачає…
Верхній одяг опиняється в шафі, а сумка з речами на столі. Здвигаю віконце на календарі – 23 лютого. До рук швидко заплигує пульт від кондиціонера – скоріше б увімкнути на тепло. "Піп", "пііііп" двічі лунає від білого товариша на стіні, гудіння знаменує початок роботи й легенькі потоки теплого повітря заповнюють кабінет. Інша справа! Тепер можна працювати. Пізніше прийде колега і знову почне розповідати про свій домашній зоопарк та хизуватись малесенькими кроликами, що народились кілька днів тому.
Все було на своїх місцях і йшло так, як мало бути. Знову купа документів, телефонні дзвінки, чати в ненависному вайбері, написання текстів для публікацій та клопітка підготовка річного звіту для керівництва в Києві. Під кінець місяця ми мали звітувати про свою роботу, але ті 30 сторінок про наші результати ніхто так і не побачив.
Вечоріє. Ще одна порція зеленого чаю сприяє спокою та швидшому оформленню денного звіту, колега вже закінчує роботу з колцентром та паралельно розповідає про своє досягнення у сфері біології – вирощений власноруч мікроцитрус. Сміємось, жартуємо, ділимось спогадами, проживаємо ті останні спокійні миті життя. "Тук-тук" чутно з дверей, охоронець натякає, що час розходитись по домівках. А й справді, вже час додому.
Далі звичний маршрут – зупинка, 20 хвилин в дорозі, зупинка біля будинку та підйом на 5 поверх без ліфта. В той день я пообіцяла собі, що буду завжди підійматись пішки по сходинках. На поверсі знову терпкий запах сигарет – сусіди палили та забули попільничку на столі. В кишені вже дзвенять ключі, перші двері в тамбур, другі двері вже у квартиру.
Нарешті вдома. Приємний аромат нового дифузору і неймовірне відчуття коли знімаєш взуття після робочого дня. Обов’язковий ритуал після вулиці – перевдягнутись, помити руки, вмити обличчя, зателефонувати бабусі з дідусем та батькам. Знову говорити про життя, розповідати як пройшов день та про плани на завтра. А плани звичайні – піти на роботу, повернутись додому і чекати вихідних, щоб цілий день спати та не думати ні про що. Вечеря, чашка чаю, чат з друзями, доопрацювання кількох текстів на завтра і довгоочікуваний сон.
Початок повномасштабного вторгнення
"Звичка не починати ранок з телефону в руках подарувала мені тридцять дорогоцінних хвилин того вчорашнього мирного життя".
24 лютого, четвер, сьома ранку, прокидаюсь як зазвичай зі дзвінком будильнику. На ніч завжди вимикаю інтернет на мобільному, тому ще нічого не знаю і знаходжусь в інформаційному вакуумі. Звичка не починати ранок з телефону в руках подарувала тридцять дорогоцінних хвилин того вчорашнього мирного життя. Ранкова рутина та улюблена кава, телефон в руках, іконка передачі даних на телефоні загоряється блакитним і вмить світ рушиться. Повідомлення близьких, сповіщення Google News, робочий чат, Телеграм-канали та соцмережі кишать тими страшними словами: «Путин начал широкомасштабное вторжение в Украину».
Перша реакція: «Ні! Цього не може бути!». Руки тремтять і нервово гортають стрічку новин. В робочому чаті просять приїхати на нараду. Швидко збираюсь, виходжу на вулицю. Людно, величезні черги до банкоматів, заправних станцій, аптек, купа автівок біля продуктових магазинів, всередині паніка і повне неприйняття ситуації. Беру себе в руки та їду на роботу. Колега о 6 ранку разом з родиною поїхала на Захід України, інша від’їжджає сьогодні, а хтось залишається та сподівається на краще. Обличчя немов сірі, переповнені жахом, налякані очі й відчуття якоїсь безнадії. На роботі вже говорили про можливий початок вторгнення, але ніхто не хотів в це вірити, а зараз вірити вже не треба, ми стали частиною цього жахіття.
Збираємось в нарадчій кімнаті, керівник нервово клацає ручкою та говорить, що з цієї хвилини ми призупиняємо роботу. Обговорюємо можливі сценарії, в жодному з них немає навіть натяку на можливість прильотів в цивільне населення … як ми тоді помилялись. Збираємось з колегами випити каву, не витримую, плачу. Керівник відділу дає заспокійливе та намагається привести до тями: «Все буде добре, нас чіпати не будуть». Прощаюсь з колегами, з 24 числа ми з ними так і не бачились, сподіваюсь зустрінемось знову вже після перемоги.
Беру з кабінету свої речі, йду на зупинку, знову величезні черги, на вулицях купа людей в формі та поліції, не можу зателефонувати рідним – майже відсутній зв’язок, тому спілкуємось повідомленнями. Батьки просять закупитись ліками, водою та продуктами на кілька тижнів, за можливості – зняти готівку в банкоматі, але більшість з них вже пусті та навіть додаток банку працює з затримками.
Їду додому, в маршрутці замість звичного коктейлю ароматів парфумів та людських тіл відчувається запах страху. Всі нервують, розмовляють телефоном, чоловік на сусідньому сидінні дзвонить мамі: «Мамо, пиши список, чого дома нема, ми все купимо і привеземо, тільки заправитись треба». Зупинка, заходжу в магазин, пробую зняти гроші з банкомата, але хтось збоку говорить, що вони закінчились. Полиці в магазинах майже пусті, беру найнеобхідніше – воду, крупи, консерви та про всяк випадок кілька свічок з сірниками. Касир розмовляє з жінкою, запитує, чи «надовго все це», цікавиться, чи відпустили її з роботи та припускає, що «може перепасти» й звичайним людям. Показовою була відповідь жінки: «Путин не будет убивать мирных граждан».
Ручки пакетів врізаються в руки, тягну їх в «свою нірку» (квартиру), щоб хоча б на трохи сховатись від всього світу. Але навіть там, в рідних стінах, паніка накриває все сильніше. Плачу, п’ю заспокійливе і намагаюсь знайти закордонний паспорт, що, як на зло, сховався в найнеочікуванішому місці – зверху на шафі ледь не під стелею. Чому він опинився саме там? Година пошуку по всій квартирі, сліз, страху та відчуття загнаності в кут, розкидані речі з шафи, повний безлад, як той, що творився десь в середині мене. Спілкуюсь з друзями, ділюсь свіжими новинами. Створили свій спільний чат, надсилаємо повідомлення знайомих з різних куточків Запорізької області та загалом України, новини невтішні, перспективі ще гірші, панікуємо, досі не можемо повірити, що це правда.
Батьки все ж не витримують, після роботи виїжджають з Дніпра, щоб забрати мене до себе. Вимикаю всі прилади, швидко збираю речі та намагаюсь взяти себе в руки. Чекаю батьків. Година очікування з постійним читанням новин здавались вічністю. Далі дорога, купа автівок, захмарні ціни на пальне та черги на заправках, на в’їзді до Дніпра – колона наших військових. З батьками почуваюсь краще, але страх нікуди не зник. Вдома, нервуємо, говоримо про життя. Наступного дня ввечері вирішили їхати в селище до бабусі з дідусем.
.jpg)
"В селі буде безпечніше"
Так з лютого по травень життя в бабусі з дідусем, нестабільний зв’язок та постійні проблеми з інтернетом не завадили закрити сесію, пройти практику, щодня годинами читати новини та підтримувати зв’язок з друзями. Постійна напруга не залишала ні на хвилину, а з усіх боків періодично лунали глухі вибухи, іноді такі, що тремтіли вікна та двері. Найгірше було вночі, ці звуки ставали частішими та здавались ще страшніше, адже через світломаскування щось розгледіти, окрім спалахів на горизонті, було неможливо.
Іноді над нами літали гвинтокрили, ракети та літаки. Найбільше запам’яталось як з бабусею садили насіння огірків, а над городом пролетіло два наших гвинтокрили з промовистим написом «За бабу Віру!» й так низько, що ледь не зачепили димохід. Сад, город, домашні тварини та щоденні прогулянки з псом допомагали тримати зв’язок з реальним світом й не пірнати повністю в страшні новини.
Потім в одну з покинутих будівель в селі приїхала родина з тимчасово окупованої території, разом з ними був пес. Схожий на ведмедя величезний клубок білої шерсті навіть лякав своїми розмірами, але коли вдалині було чутно вибухи – він ховався куди бачив та жалібно скиглив. Власниця розповідала, що без нього поїхати не могла, бо «як це покинути друга». Навіть наша величезна вівчарка боялась звуків пострілів та вибухів і заспокоїти його було вкрай складно. Що вже говорити про людей, які дивом вирвались з того пекла.
Найбільшим ударом під дих на той час стали новини про звірства російської армії у звільнених містах Київської області. Буча, Ірпінь та Гостомель стали осередками російського геноциду українців і повністю вибили з життя. Кілька днів не могла прийти до тями, вечорами заливалась сльозами та до останнього не могла це прийняти. Далі таких новин ставало все більше…
Повернення до міста
На тиждень повернулась до Запоріжжя, щоб відвідати ортодонта. Про складнощі життя з брекетами без належної корекції й годі говорити. Впізнати рідне місто було надзвичайно складно: всюди блокпости, мішки з піском, їжаки, перериті дороги, вікна в будинках заклеєні скотчем, а вночі – суцільна темрява.
Першу ніч не могла заснути, знову в далині чутно вибухи, а небо на горизонті періодично змінює колір під час роботи арти. Кожен вибух вдалині – нервове гортання новинних пабліків міста в надії знайти хоч якусь інформацію, прилетіло чи ні. Але що вразило найбільше – моя реакція на звук сирени, що сповіщала про початок повітряної тривоги. Почувши його вперше, серце просто пішло в п’яти, а тіло охопив страх. Ці відчуття супроводжували ще кілька днів та зрештою, й до сирени можна звикнути.
Далі половину літа провела разом з батьками в Дніпрі, а під кінець липня все ж вирішила виїхати до родичів за кордон, як тоді думала, максимум на місяць. Але все обернулось інакше.
Про від’їзд
Найкращим на той час варіантом було саме залізничне сполучення, тож придбали квиток на потяг Дніпро-Перемишль. Відправлення 27.07 о 17:53, прибуття в Перемишль 28.07 о 13:15. З речей – невелика дорожня сумка та рюкзак, бо «їду лише на місяць». День Х – залізничний вокзал, купа людей та оголошення в гучномовець про прибуття якогось потягу. Страшно і не хочеться їхати, але все ж сідаю. На прощання обіймаю батьків, знову плачу.
Зі мною в купе три балакучі сусідки: дві поважні пані виявились мамами подружжя, що вже як кілька років проживають в польському Вроцлаві й зараз вони їдуть на кілька тижнів до дітей. Третя жінка – жителька Харкова. З всього різноманіття історій та піднятих тем найбільше запам’яталась її розповідь про евакуацію з міста в перші дні вторгнення.
Переповнені вагони потягу, безлад, паніка, плач дітей, люди спали просто один на одному. Повітря в вагонах нагадувало кисіль, тягучий і сповнений страху, неймовірна задуха та спека. Через вимкнене світло вночі було ще страшніше, але яким щастям було вийти з потягу. Кінцевим пунктом став вже нині легендарний Перемишль, що перетворився на пропускну точку до Європи. Вже тоді кількість волонтерів та об’єми допомоги вражали. Досі пам’ятаю слова сусідки по купе:
«Ми змучені, хочеться хоча б попити, бо того паку води на нас всіх ледь вистачило. Нарешті зупинились, відчиняються двері і тут вони – дівчата, хлопці, всі з якимись коробками, а в тих коробках гаряча їжа. Вони ніби літали поміж нас. Мамам з немовлятами дали памперси, суміші та все необхідне, дали й величезні паки води. А в контейнерах суп з лапшою, мабуть, то був найсмачніший суп в моєму житті».
Так і зараз ми їхали до Перемишля, але тепер світло в коридорчику спокійно горіло і я вмостилась на верхній полиці. Провідниці снували туди-сюди коридорчиком, несучи в руках то чашку чаю, то пляшку води. Сон в потязі чимось нагадував відчуття, коли ти на морі й лежиш на воді, тебе злегка погойдує на хвилях і тіло ніби стає невагомим. Так і тут, але "чу-чух чу-чух" постійно нагадувало, що це потяг.
Ніч пройшла спокійно, вранці сніданок та неспішна підготовка до українського кордону, де стояли близько години. Прикордонники переглядали документи пасажирів, запитували, що в сумках та навіть зняли з потягу кількох чоловіків, адже виїзд в призовному віці обмежується низкою вимог і мабуть, хтось сподівався «проскочити».
Ще трохи й нарешті ми на залізничній станції в Перемишлі. Одразу нас зустріли кілька чоловіків, запропонували донести валізи до пункту пропуску. Далі черга, штамп в паспорті про перетин кордону та вихід надвір, де стояли десятки волонтерів з українською символікою. Великі пакунки з водою, їжею, а волонтери привітно пропонували допомогу. Далі довга дорога на авто, близько 11 годин й нарешті він – Вільнюс.
Про адаптацію
27 листопада пройшли рівно 4 місяці мого проживання закордоном і, здається, складнощі лише починаються. Запланована на місяць поїздка розтягнулась на невизначений термін і скоріше б знову відвідати рідний дім та сім'ю.
Тому зараз, після захисту диплома в планах пошук постійного місця роботи та спроби "знайти себе" в цій країні. Адже як і багато моїх співгромадян я зіштовхнулась з відчуттям дезорієнтації, емоційного та фізичного дискомфорту. В психології ж цей стан має назву "культурного шоку", адже це чужа країна і ти в ній також чужий.
Здоров'я
Перший місяць був найскладніший з огляду на стан здоров'я: мігрень, температура, кашель, закладений ніс, часті болі в шлунку, боліли зуби, здавалось, що мій організм повністю відторгає нове місце проживання. Підозрюю, що всьому виною адаптація до нового клімату та значний пережитий стрес.
До того ж кілька років в Україні я ходила з брекет-системою і випробуванням стали пошуки ортодонта, що міг би взятись за продовження лікування. Понад 40 дзвінків в різні клініки й всюди відмова, або ж "віконце" через кілька місяців. Знайти спеціаліста в Вільнюсі вдалось лише через знайомих наших знайомих... В результаті це виявилась клініка, яку кілька років тому відкрив український спеціаліст.
Мова
Литовська не схожа ні на українську, ні на англійську, відчуття, що вона з якоїсь іншої планети. Я взагалі нічого не розуміла, через що було ніяково навіть ходити до магазину чи вітатись з сусідами в під'їзді. Проблеми почались вже на початку оформлення всіх документів для отримання тимчасового прихистку, версія сайту для подачі заявки мала лише литовську версію і без допомоги тих, хто знає цю мову, впоратись було б досить складно.
Далі - лікарня та стоматологічна клініка, російською мовою на реєстратурі розмовляла лише одна дівчина, в місцевій поліклініці комунікація йшла лише литовською, а в стоматологічній клініці вдавалось спілкуватись англійською. На диво, з використанням англійської проблем не було і лікарі з розумінням простими словами пояснювали все необхідне. В багатьох магазинах працюють наші українці й помічником стали бейджики з українськими прапорцями. Наприклад, в косметичних магазинах можна звертатись українською і тобі з радістю допоможуть. Але якщо мова йде про документацію та непобутове спілкування - звичайно переважає литовська мова.
Оформлення документів
Все добре продумано, за виключенням української мови на сайті міграції. Через онлайн форму можна заповнити всі дані та прикріпити документи, щоб вже в відділенні здати лише біометрію (фото, відбитки пальців та підпис). Загалом процедура зайняла лише 40 хвилин і це без попереднього запису, а лише в форматі живої черги. В разі бронювання електронної черги ще краще - приходиш на зазначений час і тебе приймають без черги.
А ось для тих, хто не зміг розібратись з заповненням онлайн форми, була можливість заповнити форму вже в відділенні, але черга об 11 дня вже сягала понад 200 осіб. Після подачі документів отримуєш тимчасове посвідчення, а через півтора місяця - пластикову картку.
Державний центр зайнятості
Ситуація аналогічна, реєструєшся в електронній черзі, або ж приходиш по факту і стоїш в живій. Мене приймала приємна пані, що розмовляла російською мовою, цікавилась звідки я і намагалась підбадьорити. Розповіла про можливості для українців, заповнила форму в електронній базі та дала на підпис вже роздруковану версію. Оскільки поки в планах довчитись та підтягнути знання мови, то через службу зайнятості вирішила спочатку пройти курси литовської мови, адже надалі це відкриє більше можливостей.
Як Литва допомагає Україні
Вільнюс потопав в українських прапорах, а Литва з початку повномасштабного вторгнення продемонструвала глибоку шану та підтримку Україні. Громадяни відправляли тони гуманітарної допомоги, надавали прихисток українцям, проводили благодійні концерти та акції протесту, а політики – виступали пліч-о-пліч з українським народом у відстоюванні наших інтересів на міжнародній арені та навіть постачали необхідну зброю.
 |  |  |  |
|---|---|---|---|
 |  |  |  |
Всі ми пам’ятаємо як президент Литви Гітанас Науседа разом з президентами Польщі та Естоніії не лише відвідали Київ в розпал бойових дій, а й на власні очі побачили наслідки військових злочинів російської армії в звільнених містах Київської області. Вони розуміють, що зараз Україна бореться не лише за свій народ, а й за майбутнє європейського світу. У разі нашої поразки наступними може стати будь-яка країна і вкрай необхідно цього не допустити.
З того часу підтримка лише нарощувала темпи.
Литва робить величезний внесок, адже допомагає не лише гуманітарним вантажем, а й озброєнням для армії, чим значно наближає нашу перемогу.
Тож за даними BBC, Литва надала Україні:
-
системи Stinger;
-
десятки бронетранспортерів M113;
-
протитанкові озброєння;
-
бронежилети та каски;
-
120-міліметрові міномети;
-
105 мм гаубиці;
-
стрілецьку зброю;
-
боєприпаси;
-
тепловізори;
-
безпілотники;
-
антидрони;
-
радари спостереження;
-
вантажівки та позашляховики.
Народний байрактар від громадян Литви
Найбільше мене вразила ініціатива відомого литовського телеведучого, засновника Laisvės TV Андрюса Тапінаса, який 25 травня оголосив про масштабний збір коштів в підтримку України. На ці гроші планувалось придбати безпілотник і лише за три дні вдалось зібрати 5 млн євро.
У відповідь на це турецька компанія Baykar, виробник таких необхідних для нашого війська безпілотників, подарувала громадянам Литви Bayraktar TB2, а на зібрані кошти вже закупили боєприпаси та іншу допомогу. В липні байрактар з промовистою назвою "Яструб" прибув до України.
Свіжі новини про постачання озброєння Литвою, інформацію про нові можливості для українців, пільги та ініціативи можна знайти в мережі та в тематичних групах в соціальних медіа.
Мені ж хотілось поділитись з вами тим, що вразило мене, що я відчуваю і відчуватиму, мабуть, весь час, допоки знаходитимусь тут. Попри всі складнощі, коли бачиш такий рівень віддачі чужої для тебе країни - це вселяє в душу надію, що ми зможемо все подолати. А особливо того звіра, який так довго ріс в росії і пішов на нас війною.
Україна обов'язково переможе, а ми обов'язково повернемось додому.
Слава Україні!